25 листопада-180 років від дня народження Івана Нечуя-Левицького. "Співець душі народної"(виставка-літературний портрет) Майбутній письменник народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві на Черкащині в родині потомственного священика. Батько був суворий і темпераментний, проповідник і просвітитель, шанував козаччину й Шевченка. Мати неписьменна, але чутливої душі: не могла дослухати до кінця житія якогось святого й плакала, а малий Іван услід за нею. Коли Івану йшов 13-й рік, його мати померла. Вона двічі народжувала двійню і це підірвало її здоров’я. Перші ази науки хлопчина здобув у батьковій школі, яку той організував для сільських дітей. Проте ця школа проіснувала недовго. Пан-управитель закрив її, пояснюючи це тим, що не буде кому працювати на полі, якщо всі мужики стануть грамотними. Він самостійно вивчав німецьку й французьку мови, опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську мови. Початок його літературної діяльності припав на ті роки, коли писати українською мовою було заборонено. Письменник згадував, що про його літературні спроби рідною мовою, підписані псевдонімом «І. Нечуй», не знали навіть товариші, з якими він жив на одній квартирі, не знав і батько. Сам Іван Нечуй-Левицький ніколи не був одружений, мав реноме відлюдника. Іван Нечуй-Левицький в Києві мешкав у флігелі на вулиці Новоєлизаветинській (тепер Пушкінська, 19). У дворі був садок, невеликий ставок і пасіка. Тут він прожив до 1909 року, коли дім знесли. Нечуй-Левицький мав низку дивацтв, на приклад, завжди ходив з парасолькою. Він був надзвичайно пунктуальним. Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним й тим самим маршрутом: до Володимирської вулиці, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов. Іван Нечуй-Левицький зовсім не вживав спиртного. Дуже не любив суперечок: хворів по два тижні, після того як доводилося з кимось посваритися. Про нього в Києві ходили анекдоти: що журнали читав не регулярно, а весь комплект наприкінці року, і потім переказував усім старі новини з тих журналів Двадцять п’ять років віддав Нечуй-Левицький педагогічній праці. Він мав неабиякий вплив на молодь, пояснював учням, серед яких було чимало українців, що минуле народу не слід забувати. Категоричним був щодо правопису: “Писати треба так, як люди говорять!”. Тому не терпів літеру “ї”, писав не “їх”, а “йих” і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували “на віки вічні”. Правописні нововведення вважав “галицькою змовою”. Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: “Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!”. Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз “старанно уникав” вважав польським: “Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз”. Казав не “негативне”, а “відкидне”, не “позитивне”, а “покладне”.

















Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

30 січня-90 років від дня народження Всеволода Нестайка."Він позначив на глобусах душ Васюківку"(виставка-ювілей).Всеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько. Йшов страшний 1933 рік і сім'я, рятуючись від голоду, переїхала до родичів у Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: „І хоч би де мені доводилось побувати, хай навіть у найцікавішій подорожі, коли я повертаюсь до Києва, серце у мене б'ється від радісного хвилювання зустрічі з рідним містом”. Мати В. Нестайка була вчителькою, і квартира знаходилась в приміщенні тієї школи, де вона вчителювала. „З одного боку — це було весело — жити в школі, а з іншого... Я заздрив моїм друзям, яким наша вчителька Ліна Митрофанівна записувала у щоденник: „Завтра прийди з батьками!” Мені до щоденника нічого не писали: моя мама була поряд”, — згадує письменник. Довгим і безтурботним було життя Всеволода в молодшій школі. Та закінчилось воно раптово одного дня — почалася Вітчизняна війна. Хлопцеві було тоді одинадцять років. З мамою Всеволод Нестайко провів два роки в страшній київській окупації. Мама організувала в своїй кімнатці підпільне навчання, щоб учні не забули набутих раніше знань. Ці уроки допомогли — Всеволода прийняли зразу до шостого класу. Це було тоді, коли ще Київ лежав у руїнах. Хлопець одразу потягнувся до літератури. І коли настав час обирати професію, вирішив, що це буде тільки література. Скінчивши десятирічку, 1947 року майбутній письменник вступив на слов'янське відділення філологічного факультету Київського університету. Нелегкими й голодними були повоєнні роки Всеволода Нестайка, але то були роки юності й студентства, які запам'ятовуються на все життя. В. Нестайко працював у редакціях журналів „Дніпро”, „Барвінок”, у видавництві „Молодь”. З 1956 по 1987 рік завідував редакцією у видавництві „Веселка”. Коли Всеволод Нестайко був маленьким хлопчиком, він страшенно хотів швидше вирости і стати великим та дорослим. „Може, тому, що я був справді малий на зріст, чи не найменший у класі. Малий, худий та ще й рудий. Як вогонь червоний. Мене дражнили „Море горить!”, „Пожежна команда”. А ще в класі мене називали „Рудий африканський їжачок”, — згадує письменник. І щоб швидше вирости, Всеволод годинами стояв під дощем і спати лягав о сьомій. Отак у сні і нетерплячці В. Нестайко і не зогледівся, як несподівано виріс майже під два метри і перестав бути рудим. „І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство — найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілося повернутися назад! Назад — у дитинство. Та нема у часу дороги назад”, — зізнається він. І все ж таки Всеволод Зіновійович Нестайко знайшов цю дорогу. А пролягла вона через уяву і фантазію. Він почав подумки повертатися у дитинство — почав писати для дітей веселі і мудрі книги. Можливо, від діда по материнській лінії, Івана Семеновича Довганюка, він успадкував незвичайне почуття гумору. Звичайно ж, без таланту, без доброти і любові до дітей дитячим письменником стати неможливо. Всеволод Нестайко — дитячий письменник Божою милістю. Зі своїми читачами він веде розмову завжди з щирою довірливістю, не нав'язуючи власних оцінок, з веселим іронічно-усміхненим поглядом на своїх героїв, на їх невмілі вчинки, таким чином стверджуючи добро, чесність, відкритість і засуджуючи зло, малодушність, заздрість. Перші оповідання для дітей Всеволод Нестайко почав друкувати в журналах „Барвінок” та „Піонерія”. Перша книжка „Шурка і Шурко” побачила світ у 1956 році. Майже п'ятдесятирічний шлях у дитячій літературі він засвідчив виданням близько тридцяти книжок оповідань, казок, повістей і п'єс. Найвідоміші з них „В Країні сонячних Зайчиків” (1959), „Супутник ЛІРА-3” (1960), „Космо-Натка” (1963), „Робінзон Кукурузо” (1964), „Тореадори з Васюківки” (1973), „Одиниця з обманом” (1976), „Незвичайні пригоди в лісовій школі” (1981), „Загадка старого клоуна” (1982), „П'ятірка з хвостиком” (1985), „Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків” (1988), „Слідство триває”, „Таємничий голос за спиною” (1990), „Неймовірні детективи” (1995) та інші непересічні твори. Книги В. 3. Нестайка перекладено двадцятьма мовами, в тому числі англійською, німецькою, французькою, іспанською, арабською, бенгалі, угорською, румунською, болгарською, словацькою тощо. Російською його книги виходили тринадцять разів. За творами Всеволода Нестайка поставлено фільми, які отримали міжнародні нагороди. Телефільм „Тореадори з Васюківки” одержав на міжнародному фестивалі в Мюнхені Гран-прі (1968), на Міжнародному фестивалі в Алегзандрії (Австралія) — головну премію (1969). Кінофільм „Одиниця з обманом” премійовано на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1984), відзначено спеціальним призом на міжнародному кінофестивалі у Габрово (Болгарія, 1985). Всеволод Нестайко — лауреат літературної премії імені Лесі Українки (за повість-казку „Незвичайні пригоди в лісовій школі”), премії імені Миколи Трублаїні (за повість-казку „Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків”), премії імені Олександра Копиленка (за казку „Пригоди їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя”). На першому Всесоюзному конкурсі на кращу книгу для дітей за повість в оповіданнях „П'ятірка з хвостиком” він був удостоєний другої премії. 1979 року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія „Тореадори з Васюківки” внесена до Особливого Почесного списку Г. К. Андерсена як один з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури. Основна тематика творів В. Нестайка — життя школярів, формування духовного світу дітей. Будучи досвідченим письменником, Всеволод Зіновійович говорив, що побути дитиною йому завадила Велика Вітчизняна війна, тому й став він дитячим письменником, щоб у творах повертатись у дитинство, догратись, досміятись. Слід щиро визнати, що вдається це письменнику настільки добре, що жоден читач не може залишитись байдужим до його історій, а його твори перекладені різними мовами і користуються популярністю в інших країнах. Трилогія (бо в усіх трьох творах йдеться про пригоди одних героїв) „Тореадори з Васюківки”, „Незнайомець з тринадцятої квартири” і „Таємниця трьох невідомих” розповідає про веселі пригоди двох друзів — Яви Реня та Павлуші Завгороднього. Це твір про справжню дружбу і взаємодопомогу, вірність і самовідданість, про вміння знаходити вихід зі складних ситуацій, не втрачаючи при цьому почуття гумору й оптимізму.