Відвідали мистецький захід у центральній дитячій бібліотеці для дітей міста Чернівців "Казка на кінчику пензля", приурочений 110 річниці від дня народження Марії Приймаченко. Були приємно вражені креативністю та творчим підходом працівників та юних читачів цієї бібліотеки у підготовці, створенні та проведенні чудового мистецького дійства! Бажаємо і надалі такої творчоі наснаги нашим колегам!!!Марія Приймаченко народилася за різними даними 31 грудня 1908 або близько 12-13 січня 1909 року у селі Болотня на Київщині. За своє 89-річне життя створила понад 650 робіт. Вважається неперевершеним митцем наївного народного стилю (примітивізму). У своїх роботах зображувала чарівних тварин, квіти та сюжети з селянського побуту. Протягом життя художниці її картини відвідали експозиції Всесвітньої виставки у Парижі, численних республіканських показів мистецтв, а також побували у Варшаві, Софії, Монреалі, Празі. Сьогодні картини Марії Приймаченко оцінюють в десятки тисяч доларів, проте все життя художниця прожила у скруті. Марія Оксентіївна і її постать оповиті химерними загадками та таємницями. Свої картини художниця завжди підписувала як Примаченко. Однак, вважається, що це зросійщена версія прізвища мисткині. В усіх державних нагородах її називають Приймаченко. Прізвище художниці нібито походить від слова «приймак» - що означає прийнятий син, чоловік. Сама художниця нібито іноді стверджувала, що в їх селі здавна казали не «приймак», а «примак», тому Примаченко – це правильна версія. На цій же позиції стоїть і дослідник Микола Жулинський. Але також є версія, що використовувати «більш російську» версію художниця почала лише у 1937 році, після успіху на кількох великих виставках – повернулася додому і почала підписуватися «по-городському». А Лесь Танюк пригадує свою розмову з художницею: - То ви, Маріє Оксентіївно, Приймаченко чи Примаченко? - Приймаченко, — без вагань відповіла вона. — Приймаченки ми, з приймаків. Батька мого Оксентія Григоровича дід з бабою у приймаки взяли, всиновили. А записали потім по-руському. Спортили.«Щоб не плакать, я сміялась…» У семирічному віці маленька Маруся тяжко захворіла. Діагноз невтішний – поліомієліт. В подальшому усе життя мисткиня переживатиме страшні болі, не одну операцію і практично на всіх фото буде з милицями. За спогадами сучасників, саме неможливість сповна працювати в полі з родиною дала дівчинці вдосталь вільного часу, і вона почала малювати. Порося за малюнки . Серйозно малювати Марія почала у 17-річному віці. Вона знайшла синюватий глей, яким розмалювала власну хату. Вчинок дівчини припав до душі усій околиці – незабаром її чекало перше замовлення. За розмальовку хати сусідів Марія отримала винагороду – порося. Згодом, саме це порося допомогло усій її сім’ї вижити в голодні часи.Художник має бути голодним. Історія про ліжко, патефон і Запорожець Дивовижно, але Марія Приймаченко з сином завжди жили у великій скруті. Все життя вони потроху будували будинок на своєму подвір’ї, бо в старій хаті, що дісталася художниці від батьків, ледве можна було жити. Марія Оксентіївна ніколи не брала грошей за картини – вона їх лише дарувала. Кіносценарист Олександр Рожен пригадує в інтерв’ю, що «Марію, здається, залякала влада». Він наводить історію, що оповів знайомий журналіст – нібито Марія Приймаченко виграла якусь вагому премію, однак коли він її зустрів – жінка була дуже засмучена, а невдовзі журналіст дізнався, що нагорода за премію передана у фонд миру. За весь свій вік художниця отримала від влади три подарунки. Після піврічного навчання у Києві - патефон і залізне ліжко. А у 1994 році Президент Леонід Кучма подарував Марії Приймаченко автомобіль Запорожець. Щоправда, машину її син просто поставив у дворі, попередньо віддавши сусідам шини. До слова, роботи художниці в фаворитах одразу у двох українських президентів – Леоніда Кучми та Віктора Ющенка.Приймаченко все життя малювала звірів, але ніколи не була у зоопарку. Їй порадили цього не робити під час її навчання у експериментальних майстернях при Київському музеї українського мистецтва. Буцім, щоб не зруйнувати її буйну уяву. Справжніх екзотичних тварин Марія вперше побачила лише у дуже дорослому віці - в цирку, куди її привіз видатний режисер Сергій Параджанов.Марії Приймаченко пощастило пізнати щастя і в особистому житті. На жаль, воно було недовгим. Під час навчання у Києві вона знайомиться зі своїм односельчанином, лейтенантом піхоти Василем Маринчуком. Закохані не встигли й побратися, як чоловіка призвали на фронт. Василь ще встиг отримати звістку про народження сина Федора і написати відповідь. Після цього зв'язок з ним обірвався. Марія Приймаченко ніколи не дізналася, де він похований. Художниці напередодні смерті коханого снився дивний сон: про сад, в якому все навпаки - коріння стирчить догори, а квіти ростуть в землю. Після загибелі Василя вона вишила скатертину чорними трояндами і накрила нею стіл. Ще довго по його смерті вона не братиме пензля до рук.







































Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

30 січня-90 років від дня народження Всеволода Нестайка."Він позначив на глобусах душ Васюківку"(виставка-ювілей).Всеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько. Йшов страшний 1933 рік і сім'я, рятуючись від голоду, переїхала до родичів у Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: „І хоч би де мені доводилось побувати, хай навіть у найцікавішій подорожі, коли я повертаюсь до Києва, серце у мене б'ється від радісного хвилювання зустрічі з рідним містом”. Мати В. Нестайка була вчителькою, і квартира знаходилась в приміщенні тієї школи, де вона вчителювала. „З одного боку — це було весело — жити в школі, а з іншого... Я заздрив моїм друзям, яким наша вчителька Ліна Митрофанівна записувала у щоденник: „Завтра прийди з батьками!” Мені до щоденника нічого не писали: моя мама була поряд”, — згадує письменник. Довгим і безтурботним було життя Всеволода в молодшій школі. Та закінчилось воно раптово одного дня — почалася Вітчизняна війна. Хлопцеві було тоді одинадцять років. З мамою Всеволод Нестайко провів два роки в страшній київській окупації. Мама організувала в своїй кімнатці підпільне навчання, щоб учні не забули набутих раніше знань. Ці уроки допомогли — Всеволода прийняли зразу до шостого класу. Це було тоді, коли ще Київ лежав у руїнах. Хлопець одразу потягнувся до літератури. І коли настав час обирати професію, вирішив, що це буде тільки література. Скінчивши десятирічку, 1947 року майбутній письменник вступив на слов'янське відділення філологічного факультету Київського університету. Нелегкими й голодними були повоєнні роки Всеволода Нестайка, але то були роки юності й студентства, які запам'ятовуються на все життя. В. Нестайко працював у редакціях журналів „Дніпро”, „Барвінок”, у видавництві „Молодь”. З 1956 по 1987 рік завідував редакцією у видавництві „Веселка”. Коли Всеволод Нестайко був маленьким хлопчиком, він страшенно хотів швидше вирости і стати великим та дорослим. „Може, тому, що я був справді малий на зріст, чи не найменший у класі. Малий, худий та ще й рудий. Як вогонь червоний. Мене дражнили „Море горить!”, „Пожежна команда”. А ще в класі мене називали „Рудий африканський їжачок”, — згадує письменник. І щоб швидше вирости, Всеволод годинами стояв під дощем і спати лягав о сьомій. Отак у сні і нетерплячці В. Нестайко і не зогледівся, як несподівано виріс майже під два метри і перестав бути рудим. „І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство — найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілося повернутися назад! Назад — у дитинство. Та нема у часу дороги назад”, — зізнається він. І все ж таки Всеволод Зіновійович Нестайко знайшов цю дорогу. А пролягла вона через уяву і фантазію. Він почав подумки повертатися у дитинство — почав писати для дітей веселі і мудрі книги. Можливо, від діда по материнській лінії, Івана Семеновича Довганюка, він успадкував незвичайне почуття гумору. Звичайно ж, без таланту, без доброти і любові до дітей дитячим письменником стати неможливо. Всеволод Нестайко — дитячий письменник Божою милістю. Зі своїми читачами він веде розмову завжди з щирою довірливістю, не нав'язуючи власних оцінок, з веселим іронічно-усміхненим поглядом на своїх героїв, на їх невмілі вчинки, таким чином стверджуючи добро, чесність, відкритість і засуджуючи зло, малодушність, заздрість. Перші оповідання для дітей Всеволод Нестайко почав друкувати в журналах „Барвінок” та „Піонерія”. Перша книжка „Шурка і Шурко” побачила світ у 1956 році. Майже п'ятдесятирічний шлях у дитячій літературі він засвідчив виданням близько тридцяти книжок оповідань, казок, повістей і п'єс. Найвідоміші з них „В Країні сонячних Зайчиків” (1959), „Супутник ЛІРА-3” (1960), „Космо-Натка” (1963), „Робінзон Кукурузо” (1964), „Тореадори з Васюківки” (1973), „Одиниця з обманом” (1976), „Незвичайні пригоди в лісовій школі” (1981), „Загадка старого клоуна” (1982), „П'ятірка з хвостиком” (1985), „Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків” (1988), „Слідство триває”, „Таємничий голос за спиною” (1990), „Неймовірні детективи” (1995) та інші непересічні твори. Книги В. 3. Нестайка перекладено двадцятьма мовами, в тому числі англійською, німецькою, французькою, іспанською, арабською, бенгалі, угорською, румунською, болгарською, словацькою тощо. Російською його книги виходили тринадцять разів. За творами Всеволода Нестайка поставлено фільми, які отримали міжнародні нагороди. Телефільм „Тореадори з Васюківки” одержав на міжнародному фестивалі в Мюнхені Гран-прі (1968), на Міжнародному фестивалі в Алегзандрії (Австралія) — головну премію (1969). Кінофільм „Одиниця з обманом” премійовано на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1984), відзначено спеціальним призом на міжнародному кінофестивалі у Габрово (Болгарія, 1985). Всеволод Нестайко — лауреат літературної премії імені Лесі Українки (за повість-казку „Незвичайні пригоди в лісовій школі”), премії імені Миколи Трублаїні (за повість-казку „Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків”), премії імені Олександра Копиленка (за казку „Пригоди їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя”). На першому Всесоюзному конкурсі на кращу книгу для дітей за повість в оповіданнях „П'ятірка з хвостиком” він був удостоєний другої премії. 1979 року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія „Тореадори з Васюківки” внесена до Особливого Почесного списку Г. К. Андерсена як один з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури. Основна тематика творів В. Нестайка — життя школярів, формування духовного світу дітей. Будучи досвідченим письменником, Всеволод Зіновійович говорив, що побути дитиною йому завадила Велика Вітчизняна війна, тому й став він дитячим письменником, щоб у творах повертатись у дитинство, догратись, досміятись. Слід щиро визнати, що вдається це письменнику настільки добре, що жоден читач не може залишитись байдужим до його історій, а його твори перекладені різними мовами і користуються популярністю в інших країнах. Трилогія (бо в усіх трьох творах йдеться про пригоди одних героїв) „Тореадори з Васюківки”, „Незнайомець з тринадцятої квартири” і „Таємниця трьох невідомих” розповідає про веселі пригоди двох друзів — Яви Реня та Павлуші Завгороднього. Це твір про справжню дружбу і взаємодопомогу, вірність і самовідданість, про вміння знаходити вихід зі складних ситуацій, не втрачаючи при цьому почуття гумору й оптимізму.

Зображення
Докладніше