"Обірвана струна".Побували у бібліотеці-філії №1 на зустрічі з цікавою і неординарною письменницею Ніною Фіалко .БУДЬМО ЗНАЙОМІ! Я, Фіалко Ніна Іванівна, народилася на Черкащині в селі Косенівка Уманського району 10 вересня 1943року під час воєнного лихоліття в родині сільської інтелігенції. У важкий голодний 1947 рік я захворіла на туберкульоз кісток і від того часу моє дитинство минало не так, як у більшості дітей мого віку. Семирічку закінчила з однією четвіркою і мама влаштувала мене в Уманську бухгалтерську школу, в яку приймали учнів після закінчення десятирічки. Мабуть, вважала, що іншої роботи я не зможу виконувати, а жити якось мушу. Щоб не відставати від інших, мені доводилося вчитися з подвійним навантаженням. Старт в доросле життя ніби був добрий, бо в не повних шістнадцять років я вже нараховувала у колгоспі людям трудодні. Папери і рахівниця з ранку до смеркання, ще й на єдиний вихідний брала деякі підрахунки додому. Жодної вільної хвилини! Зненавиділа цю роботу і стала замислюватись, яким чином її можна змінити. На щастя у селі започаткували вечірню десятирічку і я вступила до 8 класу. Не розповідаючи батькам про свої плани (вони не схвалили б їх), після закінчення року подала документи до Київського технікуму харчової промисловості. Мріяла вбити два зайці: вирватися зі села і набути професії, не пов'язаної з сільським господарством. Під час навчання виявилося, що майже всі мої однокурсники мають атестати середньої школи, а декотрі потрапили до технікуму з другої спроби. Щоби не пасти задніх (а цього я найбільше не любила) знову мусила наздоганяти науку. Кажуть у народі "що бідному женитися ніч коротка" підходить і до мого випадку. Бо закінчила лише перший курс, а учбовий заклад розформували. Студентів відділу кондитерського і хлібопекарного виробництва перевели до Кам'янець-Подільського. Після закінчення навчання в технікумі харчової промисловості здобула фах техніка-технолога і була скерована на роботу до Тернополя. Обраній професії присвятила тридцять шість років життя. Роботу свою любила і завжди до вирішення виробничих проблем підходила творчо. Кілька разів брала участь у республіканських змаганнях серед обласних управлінь громадського харчування. На конкурсах очолювала групу кондитерів області, де обов'язковою умовою мав бути і власний рецепт якогось виробу. Першого місця не займала, але завжди серед багатьох учасників була чимось відзначена (путівкою, цінним подарунком). У мене своєрідна і творча біографія. Раніше ніколи не писала (навіть в думках не було). Та економічна криза 90-х змусила мене переосмислити життя. Стрес став поштовхом для розкриття у собі нових можливостей. Щоб майнути за кордон чи зайнятися "бізнесом" - не мала ні бажання, ні здоров'я. А щоб від безгрошів'я не втратити розум почала писати романи. Відсутність відповідної освіти далися взнаки, тому в перших романах прискіпливий читач може побачити деякі "ляпи". Прошу вибачення у тих, кому вони не подобаються. Романи написані правдиво і, мабуть, тому користуються найбільшим попитом у читачів. Не буду описувати важку дорогу до читача, але вона вже трохи протоптана і, надіюся, після ознайомлення з цим сайтом коло читачів моїх творів розшириться. Моя творча "кухня" нічим не відрізняється від інших письменників. Спочатку писала лише восени і взимку, бо влітку була зайнята на дачі та з онуками. Тепер внуки підросли, дачі позбулася, а творчий процес заволодів мною цілком і безповоротно. Сюжет для книжок беру з життя, якийсь час виношую в собі, шукаю пояснення тим, чи іншим вчинкам своїх героїв, а потім сідаю за комп'ютер. Праця над романом в мене є безперервною до її завершення. Потім даю на якийсь час собі передишку. Натомість прошу найближчих друзів прочитати написане, саме вони є першими критиками. А тоді вже, взявши до уваги зауваження та побажання, допрацьовую текст і несу до редактора видавництва. Праця не легка, бо потребує зосередженості й усидливості. Найбільшу насолоду отримую під час написання творів, але, коли ще й чую добрі відгуки про свою працю, розумію, що "мучуся" не даремно. Гарного й мудрого вчителя мені Бог послав в особі Богдана Мельничука, який щедро ділився знаннями з нової для мене професії. Більшість моїх творів редаговані саме ним. Письменницька аудиторія (якщо загляне на мою сторінку) поцікавиться основним: як же тобі, стара пані, вдається надрукувати свої романи? Справді, це справа не проста, особливо у наш ринковий час. Видавці дивились на моє обличчя й хитали головами. Один сказав відверто: "Якби ви хоч на двадцять років були молодші, то можна було б спробувати вас розкручувати". На жаль, мої роки - моє багатство… Тож перші три романи невеликими накладами видала за власний кошт і розповсюдила через крамниці Тернополя. Лише тоді у видавництві "Навчальна книга - Богдан" наважились ознайомитися з їх змістом. І ось уже шість років ми плідно співпрацюємо. Згідна з видавцями, що треба було починати писати раніше, але я переконана, що Бог знає, коли і що людині давати. Маю талант до рукоділля, котре ніколи не набридає. Багато що вмію і можу зробити, але внуки від мене далеко, а на відстані досвід передавати важко. Кажуть, що я пишу надто просто, але і багато є читачів, які не сприймают2ь постмодерну. То ж кожен письменник шукає своїх прихильників. Безмежно вдячна тим, хто своїм гаманцем голосує за те, щоб не зникла українська література. Своїм прикладом я доводжу, що творчі люди можуть бути і серед кухарок. Вірте в себе і не бійтеся братися за щось нове, може, саме там відкриєте свій талант. У грудні 015 року я стала повноправним членом ТОО Національної Спілки Письменників України. З повагою Ніна Іванівна Фіалко.













Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

30 січня-90 років від дня народження Всеволода Нестайка."Він позначив на глобусах душ Васюківку"(виставка-ювілей).Всеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько. Йшов страшний 1933 рік і сім'я, рятуючись від голоду, переїхала до родичів у Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: „І хоч би де мені доводилось побувати, хай навіть у найцікавішій подорожі, коли я повертаюсь до Києва, серце у мене б'ється від радісного хвилювання зустрічі з рідним містом”. Мати В. Нестайка була вчителькою, і квартира знаходилась в приміщенні тієї школи, де вона вчителювала. „З одного боку — це було весело — жити в школі, а з іншого... Я заздрив моїм друзям, яким наша вчителька Ліна Митрофанівна записувала у щоденник: „Завтра прийди з батьками!” Мені до щоденника нічого не писали: моя мама була поряд”, — згадує письменник. Довгим і безтурботним було життя Всеволода в молодшій школі. Та закінчилось воно раптово одного дня — почалася Вітчизняна війна. Хлопцеві було тоді одинадцять років. З мамою Всеволод Нестайко провів два роки в страшній київській окупації. Мама організувала в своїй кімнатці підпільне навчання, щоб учні не забули набутих раніше знань. Ці уроки допомогли — Всеволода прийняли зразу до шостого класу. Це було тоді, коли ще Київ лежав у руїнах. Хлопець одразу потягнувся до літератури. І коли настав час обирати професію, вирішив, що це буде тільки література. Скінчивши десятирічку, 1947 року майбутній письменник вступив на слов'янське відділення філологічного факультету Київського університету. Нелегкими й голодними були повоєнні роки Всеволода Нестайка, але то були роки юності й студентства, які запам'ятовуються на все життя. В. Нестайко працював у редакціях журналів „Дніпро”, „Барвінок”, у видавництві „Молодь”. З 1956 по 1987 рік завідував редакцією у видавництві „Веселка”. Коли Всеволод Нестайко був маленьким хлопчиком, він страшенно хотів швидше вирости і стати великим та дорослим. „Може, тому, що я був справді малий на зріст, чи не найменший у класі. Малий, худий та ще й рудий. Як вогонь червоний. Мене дражнили „Море горить!”, „Пожежна команда”. А ще в класі мене називали „Рудий африканський їжачок”, — згадує письменник. І щоб швидше вирости, Всеволод годинами стояв під дощем і спати лягав о сьомій. Отак у сні і нетерплячці В. Нестайко і не зогледівся, як несподівано виріс майже під два метри і перестав бути рудим. „І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство — найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілося повернутися назад! Назад — у дитинство. Та нема у часу дороги назад”, — зізнається він. І все ж таки Всеволод Зіновійович Нестайко знайшов цю дорогу. А пролягла вона через уяву і фантазію. Він почав подумки повертатися у дитинство — почав писати для дітей веселі і мудрі книги. Можливо, від діда по материнській лінії, Івана Семеновича Довганюка, він успадкував незвичайне почуття гумору. Звичайно ж, без таланту, без доброти і любові до дітей дитячим письменником стати неможливо. Всеволод Нестайко — дитячий письменник Божою милістю. Зі своїми читачами він веде розмову завжди з щирою довірливістю, не нав'язуючи власних оцінок, з веселим іронічно-усміхненим поглядом на своїх героїв, на їх невмілі вчинки, таким чином стверджуючи добро, чесність, відкритість і засуджуючи зло, малодушність, заздрість. Перші оповідання для дітей Всеволод Нестайко почав друкувати в журналах „Барвінок” та „Піонерія”. Перша книжка „Шурка і Шурко” побачила світ у 1956 році. Майже п'ятдесятирічний шлях у дитячій літературі він засвідчив виданням близько тридцяти книжок оповідань, казок, повістей і п'єс. Найвідоміші з них „В Країні сонячних Зайчиків” (1959), „Супутник ЛІРА-3” (1960), „Космо-Натка” (1963), „Робінзон Кукурузо” (1964), „Тореадори з Васюківки” (1973), „Одиниця з обманом” (1976), „Незвичайні пригоди в лісовій школі” (1981), „Загадка старого клоуна” (1982), „П'ятірка з хвостиком” (1985), „Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків” (1988), „Слідство триває”, „Таємничий голос за спиною” (1990), „Неймовірні детективи” (1995) та інші непересічні твори. Книги В. 3. Нестайка перекладено двадцятьма мовами, в тому числі англійською, німецькою, французькою, іспанською, арабською, бенгалі, угорською, румунською, болгарською, словацькою тощо. Російською його книги виходили тринадцять разів. За творами Всеволода Нестайка поставлено фільми, які отримали міжнародні нагороди. Телефільм „Тореадори з Васюківки” одержав на міжнародному фестивалі в Мюнхені Гран-прі (1968), на Міжнародному фестивалі в Алегзандрії (Австралія) — головну премію (1969). Кінофільм „Одиниця з обманом” премійовано на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1984), відзначено спеціальним призом на міжнародному кінофестивалі у Габрово (Болгарія, 1985). Всеволод Нестайко — лауреат літературної премії імені Лесі Українки (за повість-казку „Незвичайні пригоди в лісовій школі”), премії імені Миколи Трублаїні (за повість-казку „Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків”), премії імені Олександра Копиленка (за казку „Пригоди їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя”). На першому Всесоюзному конкурсі на кращу книгу для дітей за повість в оповіданнях „П'ятірка з хвостиком” він був удостоєний другої премії. 1979 року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія „Тореадори з Васюківки” внесена до Особливого Почесного списку Г. К. Андерсена як один з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури. Основна тематика творів В. Нестайка — життя школярів, формування духовного світу дітей. Будучи досвідченим письменником, Всеволод Зіновійович говорив, що побути дитиною йому завадила Велика Вітчизняна війна, тому й став він дитячим письменником, щоб у творах повертатись у дитинство, догратись, досміятись. Слід щиро визнати, що вдається це письменнику настільки добре, що жоден читач не може залишитись байдужим до його історій, а його твори перекладені різними мовами і користуються популярністю в інших країнах. Трилогія (бо в усіх трьох творах йдеться про пригоди одних героїв) „Тореадори з Васюківки”, „Незнайомець з тринадцятої квартири” і „Таємниця трьох невідомих” розповідає про веселі пригоди двох друзів — Яви Реня та Павлуші Завгороднього. Це твір про справжню дружбу і взаємодопомогу, вірність і самовідданість, про вміння знаходити вихід зі складних ситуацій, не втрачаючи при цьому почуття гумору й оптимізму.